Церква

Василь Слободян,
кандидат історичних наук

 Історія церкви Св. Кузьми і Дем’яна в Гійчу на Равщині

 Вперше в писемних джерелах село Гійче згадане в податковому реєстрі Белзького воєводства за 1472 рік серед поселень Белзького староства[1]. Але ймовірно, постало воно на початку XV ст. і заснували його вихідці з сусідньої Кам’янки Волоської, яка постала на волоському праві ще в час Руського королівства. Ще у 1645 році священик церкви в Кам’янці о. Іван Квяткевич написав її історію під назвою «Річні історії церковні від 1198 року», в якій виводить заснування поселення на середину XII ст.[2]

Після включення Белзького князівства до Польської Корони і створення Белзького воєводства, село Гійче увійшло в склад Белзького староства. На 1472 рік у володінні мешканців Гійча перебувало 8 ланів[3].Фото-0065Перед 1503 роком Гійче було власністю Козловських гербу Вуж[4]. В цей час мешканці села ймовірно відвідували церкву в Кам’янці. Але вже у податковому реєстрі за 1507 рік в селі вперше згадана церква. Як подає історик Анджей Ґіль, церква в Гійчу (Гойчу) послідовно згадується і в усіх інших податкових реєстрах XVI ст. – 1531, 1533, 1535, 1538, 1540, 1541, 1542, 1564, 1573, 1575 та 1578 років[5]. Реєстр 1531 року опублікований в «Історичних джерелах» істориком Александром Яблоновським повідомляє, що «село Гійче (Hoyce) в повіті Любачівському, в парохії латинській в Потеличі, розкинулося на 3 ланах і священик є при церкві»[6]. Цю ж дату першої згадки церкви – 1531 рік подає і історик Теофіль Коструба у своїй праці «Белз і Белзька земля»[7]. Белзька земля віддавна, ще з княжих часів належала до Холмсько-Белзької єпархії, а отже до неї належала і церква в Гійчу.

Ця перша в селі церква пізніше в народі отримала назву Волоська церква. У «Шематизмі» на 1879 рік записано «На місці, де стоїть тепер хрест, мала стояти стара «волоська церква» засновників села»[8]. Свою назву вона отримала від волохів – перших поселенців села на волоському праві, які займалися розведенням овець і сплачували спеціальний податок[9].

Про цю церкву в селі ходила легенда, яку оповів в своїй рукописній хроніці мешканець села Іван Івануса у 1960-х роках. «Перший храм Божий в селі Гійче. Згідно з розповідями очевидців і переказами старшого покоління, перший руський православний храм Божий – Волоська церква була побудована в Гійчу на початку 1460 року. Розташовувалася вона в урочищі Загумінок справа від дороги, що веде з Волиці (Вільок Мазовецьких) до Рави Руської. Це місце мешканці села називали ще Шпіців загумінок. Власником цієї ділянки був мешканець присілку Гряди Михайло Збишко, званий Шпіцом від німецького слова spitz – попереду. Батько Михайла Збишка у 1830-х роках служив жовніром в австрійській армії і після повернення додому часто вживав це німецьке слово, за що його й прозвали Шпіцом. Інша назва місця первісної церкви – Іваниськів загумінок. У 1900-х роках земельну ділянку Шпіца купив Андрій Яцків з присілку Гряди, прозваний Іваниськом. Він хотів вшанувати місце давньої церкви і у 1900 році на свій кошт поставив на ньому металевий хрест. Та тут стояв і давніший кам’яний хрест, що на 1914 рік сильно вгруз у землю. Ця перша церква згоріла під час татарського набігу у 1570 році»[10]. Пізніше довго на цьому місці стояв кам’яний хрест, перенесений під час радянської влади на при церковну територію.

Дата спалення церкви, яку навів у своїй хроніці Іван Івануса, виглядає дещо неправдоподібною. У податковому реєстрі 1578 року відзначено, що село Гійче (Huicze) перебувало тоді у власности двох дідичів – Якова Уханьського та Радвановського, причому церква і священик були в частині села, що належала Якову Уханьському[11]. Цю ж дату 1578 рік, як найдавнішу згадку про церкву подає «Спис галицьких парохій», укладений під редакцією історика Івана Крип’якевича[12].

1596 року Холмсько-Белзька єпархія однією з перших українських єпархій прийняла Унію з Римом, укладену в Бересті. З цього часу збереглося декілька документів про деканальні собори священиків. Зокрема, на соборі в Потеличі (Подтеличу) 1620 року був парох Гійча (Гочи) Василь Мужиловський (Василей Мужыловский)[13]. Сільський парох Гійча (Гѡче), не названий по імени, був і на соборі в Потеличі 1627 року[14] та відзначений у Реєстрі церков і священиків (пресбитерів) до протопопії Потилицкої літа Божого АХМS (1646)[15]. Вкінці XVII ст. – 3 червня 1696 року був укладений Реєстр церков в дієцезії Холмсько-Белзькій в єдності зі святою Церквою римською перебуваючих. В ньому в протопресвітерії Потелицькій зазначена церква в Гійчу (Гойчу)[16]. Отже, впродовж всього XVII ст. парохія в селі незмінно належала до Потелицького деканату.

Сільська церква та священик відзначені і в державних податкових реєстрах Белзької землі за 1618[17] та 1674[18] рік.

У XVIII ст., особливо після Замойського собору 1720 року, в нашій греко-католицькій церкві розпочалися єпископські огляди-візитації парохій та укладання актів візитацій. Найдавніший акт візитації церкви в Гійчу, укладений після візитації церкви холмсько-белзький єпископом Йосифом Левицьким 31 січня 1722 року, зберігся в архіві Холмсько-Белзької єпархії в Люблині. «Деканат Потелицький. Церква гійчицька (гоєцька) в добрах вельможних панів Ґлоґовських, під посвятою Святих докторів Кузьми і Дем’яна в стінах і дахах добра. В ній пушка на Дари дерев’яна, антимінс один, корпоралів два, келих з патиною, звіздою і ложечкою срібні і позолочені, другий келих зі всім олов’яний, хрест срібний на седесі і олов’яних два. Корон срібних різних вісімнадцять, таблиця одна, кораликів шнурів три. Кадильниця одна срібна і друга мосяжна. Апаратів (священичих риз) четверо багаті … Книги: Євангелія оправлена, на якій табличок п’ять; Служебник віленський і другий разом з Требником, Трифолой, Октой, Апостол, Тріодь Пісна і Цвітна, Псалтир … Обрусів і простих хуст білих двадцять. Фляшка олов’яна і полумисок олов’яний. Заслонок чотири: адамашкова, файсова і гарасові дві. Дзвінок до причастя один і на дзвіниці – три. Ґрунту церковного три чверті – на Чорному одна і на Піску дві. Сіножатей при тих же полях три. Примірок на Залужу і другий в кінці села. Сіножать від границі кам’янської …. Город один, на якому плебанія стоїть. Парохія Гуйче. Парохів до цієї церкви два – Іван Свидницький і другий Іван Свидницький»[19]

З цього першого опису церкви і парохії видно, що дерев’яна церква Св. Кузьми і Дем’яна перебувала в коляції дідичів села Ґлоґовских. Правда, невідомо коли і ким вона була збудована. З опису випливає, що в церкві було відповідне літургійне начиння та підбір книг. В той час парохія володіла невеликими трьома чвертями ґрунтів – одною на Чорному і двома Піску та сіножатями при них. Також примірки були на Залужу і в кінці села. Парохів в той час було два – о. Іван Свидницький і його син, теж о. Іван.

Наступна візитація, здійснена 7 лютого 1739 року єпископом Холмським і Белзьким, Дерманським абатом etc. Феліціяном Філипом Володковичем залишила по собі дуже цікавий і повний акт візитації[20]. В той час дідичем села був староста річицький пан Річицький. На початку акту наведені ерекційні документи парохії на ґрунти та землі, якими мала право володіти парохія: «1. Копія прав вищезгаданої церкви. Нехай буде на честь і на хвалу Пану Богу в Трійці Святій єдиному і Матері Його Пренайсвятішій і всім святим Божим. Відомо чину, кому про це знати потрібно і буде потрібно знати на майбутнє. Я, будучи дідичною панею в селі Гуйче задумала собі при доброму здоров’ї і перегляді життя свого, дбаючи про порятунок моєї душі і щоби хвала Божа на мою інтенцію в церкві гійчицькій відправлялася і щоби просили Пана Бога за мене і дітей моїх, тобто кожного місяця рік за роком допоки воля Божа буде Святі Служби перед образом Матері Божої Гойчицької щомісяця щоби відправляли – одну за живих в п’ятницю про Розп’ятого Пана Ісуса на пам’ятку п’яти ран Христа Пана і Збавителя нашого, а другу Службу Святу за померлих родичів моїх і душу мужа мого Антонія, а по моїй смерти за душу мою і дітей моїх і за ті душі, які жодного порятунку нізвідки не мають. На це узаконюю, даю і дарую на вічні часи до гойчицької церкви луку, названу Постоєцька, половину поля Заґумінки за селом Гійчем коло дороги велебному отцю Фулярові Свидницькому, парохові гойчицькому і нащадкам його. А якщо би теж ці права не виконувалися, бережи Боже, відправи на ці інтенції і права мої через якусь причину або недбальство або і через якийсь опір, тоді той, через кого буде оказія і причина занедбання цієї хвали Божої, буде відповідати Панові Богу на Страшному Суді Божому. На що рукою власною підписуюся з притисненням печатки. Діялося в Гойчі дня 12 серпня 1719 року. Катерина Ґлоґовська, стольникова белзька. 2. Копія права на півчверть поля на Передсіках лежачу. Відомо чину, кому про це знати потрібно буде, найбільше їх милостям панам сукцесорам будучим моїм на Гойчу, що з доброї інтенції моєї відпускаю пів чверті поля на Передсіку, зване Полугурське, велебному отцю Іванові Свидницькому, парохові гойчицькому. А то з тієї інтенції, що я є зобов’язана своїм сумлінням, щоби в церкві гойчицькій згаданий отець щомісяця відправляв Службу Божу в п’ятницю про муки Пана Збавителя нашого, а в суботу за душу покійного святої пам’яті Антонія Ґлоґовського, мужа мого і за всі душі, які потребують порятунку. Так загально кажучи, щоби за рік відправив Служб Божих двадцять чотири. А тому, що немає іншої подібної … те поле пускаю йому і сукцесорам його, щоби на мою інтенцію дійшла Служба, і кожний з їх милостей сукцесорів місця цього користав. На що рукою власною підписуюся в Гойчу 21 січня 1721 року. К. Ґлоґовська. Облята о. Іваном Свидницьким в Белзькому ґродському суді 1734 року. 3. Копія права на Нивку і Сіножать Салаш названі. Тому, що отець гойченський подав декрет візитаційний ясновельможного о. Левицького, єпископа холмського від 31 січня 1722 року, в якому згадана нивка за Млином гоєцьким при могилі Салаш названій зазначена, в тому ж декреті зате є ґрунт церковний, бо і гоєцька громада признається до цього, даю це писання моє тому ж духовному, щоби чиншу написаного грошів 28 і шеляг і тепер не платив і на майбутнє, що для ліпшої віри рукою моєю власною підписую. Діялося в Гойчу 4 грудня 1737 року. [Ґеорґ] Річицький. 4. Квіт, що звільняє від оплати побору з Луки під Гойчем. Тому, що о. Іван, молодий парох Гойчицький, показав карту на луку підгоєцьку, що за Ясковим лежить, з якої написано на плату золотих шість, то тоді не повинно ся побору у нього упоминатися з тієї луки. На що ся квіт дає 20 грудня 1728 року. Річицький»[21].

Отже, перший ерекційний документ на парохію надала парохії дідичка села Катерина Ґлоґовська, стольникова белзька 1719 року. Пізніше, 21 січня 1721 року вона додала права на півчверть поля на Передсіках лежачу. 4 грудня 1737 року. Ґеорґ Річицький надав парохії права на Нивку і Сіножать Салаш названі.

В описі самої церкви зазначено «Церква гойчицька. Церква сама ще в стінах і дахах добра, на ній дві бані під бляхою з хрестами залізними. В церкві двері одні на двох завісах і гаках залізних, з замком внутрішнім і з пробоями та защіпкою, до якої колодка одна. В церкві вікон більших в дерево оправлених три, що мають по дві ґратки залізні, менших вікон в свинець оправлених з ґратками хрестовими залізними шість. Дзвіниця навпроти церкви також ще добра у в’язанні та даху, при якій куна залізна і фіртка на завісах залізних. Спорядження церковне Пушка на Святі Дари олов’яна. Келих срібний, щедро золочений з патиною, звіз дою і ложечкою срібними. Келихів олов’яних з патинами, звіздами і ложечками олов’яними два. Хрест срібний з седесом дутим. Хрест олов’яний. Корон срібних більших і менших 18. Таблиця на трьох ланцюжках срібна. Кораликів разом пронизуватих шнурів три. Кадильниця срібна з чотирма ланцюжками, трьома пуклінами і двома ґалками. Кадильниця мосяжна одна. Ліхтарів мосяжних пар дві. Лямпа мосяжна одна. Полумисок олов’яний один. Мирниці олов’яні. Фляшка квартова олов’яна одна. Дзвіночків два до причастя, на дзвіниці – три дзвони і клепало. … Книги церковні Євангелія друкована в срібній оправі, на якій штучок срібних п’ять. Мшал віленський і львівський. Трифолой друкований. Тріоді дві Пісна і Цвітна друковані. Апостол друкований один. Октоїх друкований. Псалтирів два. Книга … . Казуси Кіщинські. Служебничок з Требником. Ґрунти цієї церкви Ґрунту церковного на три руки. В першу руку – на Чорному чверть всковз ідуча безлучкою, межує з одного боку з Гайдучком і Кунисом з другого, на чотири дні [оранки]. В другу руку за селом під Дібровою дві чверті, що межують з одного боку з Антонюком і Казнодієм з другого, на три дні [оранки]. Придаток до тієї ж руки – чверть на Залужі, що межує з обох боків з полями забірських мешканців, на два дні [оранки]. В третю руку – Заґумінок, що межує з одного боку з Засадою жидівською і з другого з полем Івануса, на півтора дні. До того придаток в кінці Заґумінку з одного боку межує з гостинцем, а з другого з Дацьком Мищишином, на один день [оранки]. Окрім того придаток за Млином в Кобильнім, що межує з полем Гайдучка з одного боку і Походенки з другого, на два дні [оранки]. Довкола тої нивки сіножать між різними межами на косарів сім. І ще сіножать за Рікою від границі кам’янецької, що межує з одного боку з Походеньком, з другого – Козокев, на косарів вісім. І ще сіножать Постоїка, також від границі кам’янецької, що межує з одного боку з Яковим, а з другого з мельника гоєцького, на косарів десять. І ще сіножать на Шалешу між лісом на косарів два. Там же нивка за Гойченським млином при гостинці коло Могили, що межує з одного боку з Куштиною, з другого з Черняком, на два дні [оранки]. Город один, на якому плебанія стоїть, що межує з одного боку з Іванусом, і Сеня хлопа з другого. Парохія села Гуйча. Парохіян всіх є 40. Парохи цієї парохії велебний отець Іван Свидницький, що має 42 роки. Другий парох велебний отець Григорій Свидницький, що має 32 роки»[22].

З опису церкви і парохії видно, що дерев’яна церква Св. Кузьми і Дем’яна була дерев’яною тридільною з двома банями (над навою і вівтарем?), з трьома вікнами в наві – двома в південній стіні і одним в північній (характерний розподіл на початок XVIII ст.) та меншими у вівтарі (три) і восьмериках (три). Про час побудови церкви посередньо може свідчить означення візитатором – «церква ще добра». Отже, вже не нова, збудована, ймовірно в середині XVII ст. після закінчення воєн, що пронеслися цими теренами – визвольною Богдана Хмельницького (1648), шведським «потопом» (1655) та наїздом військ трансільванського князя Юрія Ракочі І (1657). Хоча, могла вона бути і старішою, з початку XVII ст., зведеною після татарських набігів 1620-х років.

На час візитації парохіян було в селі 40. Невідомо, чи це число мешканців, чи замешканих дворів в селі. В той час парохів в церкві було два – о. Іван Свидницький і його брат о. Григорій.

В збірнику актів візитації 1739 року є і цікаве повідомлення про церкву в сусідньому селі Забір’ї. Перша церква тут була виставлена 1719 року, а священиком до неї був поставлений в той час молодий о. Василь Свидницький, син гоєцького пароха о. Івана Свидницького старшого. Ось як сказано в копії презенти пароха до цієї церкви, наданій дідичкою села Йоанною Липською 29 листопада 1719 року і наведеній в акті візитації 1739 року: «Тому що церква ново виставлена в Забір’ю, моєму селі дідичному, потребує священика, через те, що Василь Свидницький, син о. Івана Свидницького, пароха гоєцького, немає ще досконалості для адміністрування і освячення Святих Дарів, дозволяю о. Іванові Свидницькому, парохові гоєцькому щоби в тій церкві адміністрував і освячував Святі Дари доти, доки син його Василь не дійде до досконалості, якої вимагає згадана адміністрація. Запевняю ж цим моїм скриптом (писанням), що цього Василя Свидницького при досягненні відповідної досконалости за пана власного до цієї церкви хочу мати і презенту, яка має бути тому ж Василеві Свидницькому на згадану парохію забірську, зважаючи на думку [людей] гідних, дати декларацію. І на це теж рукою моєю власною [підписуюся]. Діялося в Раві дня 29 листопада року Божого 1719. Йоанна Ліпська»[23]. 1739 року парохом в Забір’ї був о. Василь Свидницький, який мав на той час 43 роки.

Наступний збережений акт візитації церкви в Гійчу походить з 1748 року і описана в ньому вже нова церква. Цей акт дуже детально подає опис церкви, її вистрою – начиння, книг, одежі, ґрунтів, тому наводимо його повністю: «Церква гоєцька Св. Бесрібників Кузьми і Дем’яна в добрах його милості пана Андрія Річицького, старости річицького, в стінах і дахах ново виставлена. До тієї церкви двері одні на двох завісах і гаках залізних, з замком внутрішнім, пробоями і защіпкою, до того і колодка залізна. В ній більших вікон в дерево оправлених 3, при них по дві ґратки залізні, менших, оправлених в олово, з ґратками хрестовими залізними 6. Дзвіниця напроти церкви, також в’язанням ставлена, добра, на якій дзвонів 3 і клепал до вставання 2. Срібло, олово, мідь etc. Пушка на святі дари олов’яна. Келих срібний марципаново золочений з патиною, звіздою і ложечкою срібними. Келихів олов’яних 2 з патинами, звіздами і ложечками. Хрест срібний дутий з седесом. Хрест олов’яний. Корон срібних більших і менших 18. Таблиця на трьох ланцюжках срібна. Кораликів шнурів 3 разом пронизаних. Кадильниця срібна з чотирма ланцюжками, трьома пукликами і двома кільцями. Кадильниця мосяжна 1. Ліхтариків мосяжних пар 2. Лямпа мосяжна. Полумисок олов’яний один. Мирниці олов’яні. Табличка олов’яна. Апарати, велі, заслінки etc. Апарат адамашковий червоний з ковніром півпартеровим червоним. Апарат адамашковий цеглястий потертий зі всім. Апарат золотоголовий в паски з ковніром білим в квіти зі всім. Апарат личаковий зелений зі всім порядком. Апарат китайчаний блакитний зі всім порядком. Апарат адамашковий зелений з ковніром і зі всім порядком. Велів личакових зелених 2. Заслінка турецької матерії в блакитні квіти. Заслінка китайкова змінна з тасьмою бантаґеровою. Антепедіум дротовий рожевий з тасьмою бантаґеровою. Заслінок гарасових зелених 2, червоних гарасових 2. Заслінка робкова з коронками. Апарат камлотовий чорний зі всім порядком. Антимінси, альби etc. Антимінсів 2. Корпоралів 3. Альб полотна домашнього 2, швабських 2. Гумералів 3. Обрусів і різних хуст церковних штук 20. Книги. Євангеліє в шкіру оправлене, на якій 5 штук срібних. Мшал віленський і львівський. Трифолой. Тріодь Пісна і Цвітна. Апостол. Октоїх. Псалтирів 2. Каліст. Часослов. Казуси. Служебничок разом з Требником. Ці є друковані. Ґрунти, луки, городи etc. Ґрунту церковного на три руки. В першу руку на Чорному чверть вздовж тягнеться повз межу з одного боку Гайдучка, з другого Куниша, на 4 дні. В другу руку за селом під Дібровою дві чверті, межують з одного боку Антоняка, з другого Казнодія, на 3 дні. І придаток до цієї руки на Забір’ї, що межує з забірських людей [ґрунтами] – чверть на 2 дні. В третю руку – Загумінок, що межує з одного боку Засади Жидівської, а з другого – Івануси. Придаток вкінці Загумінків, межує з гостинцем з одного боку , а з другого – Даха Мищишиного, на 1 день. Там же придаток за Млином в Кобилім, межує з Гайдучком і з другого боку з Походеньком, на 2 дні. Довкола тієї нивки сіножать між межами різними на 7 косарів. І щн сіножать за Рікою від границі кам’янецької, що межує з одного боку з Походенька, з другого Козаків, на 8 косарів. Ще сіножать Ростоїха, також від границі кам’янецької, що межує з Яцковим з одного боку, а мельників гоєцьких з другого, на 10 косарів. Ще сіножать на Шалашу між лісом на 2 косарі. Там же нивка на добрі пів дня. Ще нивка за гоєцьким млином при гостинці …, що межує з Куштиною з одного і Черняка з другого, на 2 дні. Город один, на якому плебанія стоїть, межує з одного боку Івануса, з другого Лень. Парохія село Гійче. Парох тієї церкви о. Григорій Свидницький, має 49 років. Другий о. Теодор Шемлевич, має 32 роки. Цю візиту належно скомпонувавши руками власними підписуємо: о. Ян Поможкант, суррогат і декан холмський, візитатор, о. Григорій Мокрицький, візитатор»[24].

Як видно з підписів, візитацію провели декан холмський о. Ян Поможкант та о. Григорій Мокрицький за розпорядженням холмсько-белзького єпископа і на той час митрополита Київського Филипа Феліціяна Володковича. Село в той час було у власності дідича річицького старости Андрія Річицького. Варто відзначити, що хоча нова дерев’яна церква була виставлена у 1740-х роках, її опис дуже нагадує опис попередньої церкви – тридільна, з трьома вікнами в наві – двома в південній стіні і одним в північній та меншими у вівтарі (три) і восьмериках (три). З опису границь церковних ґрунтів можна виявити прізвища селян, які тоді замешкували село і деякі з яких збереглися донині – Черняк, Куштина, Івануса, Мищишин, Гайдучок, Яцків, Лень, Походенько, Антоняк, Казнодій, Козак, Куниш. З урочищ сільських, згаданих принагідно з описом церковних ґрунтів названі Чорне, Діброва, Заґумінки, Кобилє, Ростоїха, Шалаш. Священиком 1748 року був о. Григорій Свидницький, син о. Івана Свидницького старшого, а помічником (сотрудником) о. Теодор Шемлевич.

Наступний акт візитації вже за єпископа холмсько-белзького Максиміліяна Рила походить з 19 листопада 1761 року. Він дуже спрощений і схематичний: «Візита церкви гоєцької Святих докторів Кузьми і Дем’яна в коляції вельможного пана Андрія Річицького, старости річицького, здійснена 19 листопада 1761 року. Церква в стінах і дахах добра. До неї вікна в дерево оправлені, двері на завісах зі замком. Дзвіниця і на ній дзвонів три. Цвинтар огороджений. … Ґрунти згідно з давніми візитами утримує. Парохія Гойське. Людей до сповіді здатних коло 200. Парох велебний отець Олександр Свидницький»[25]. Важливим тут є повідомлення про кількість дорослих мешканців села – коло 200 осіб. Також варто відзначити, що парохом села став о. Олександр Свидницький, син о. Григорія, а сотрудник у 1748 році о. Теодор Шемлевич, ймовірно, був переведений на іншу парохію.

Більш повніше описав церкву візитатор, який відвідав Гійче 1766 року: «Візитація церкви гійчицької (гоєцької) під посвятою Святих Кузьми і Дем’яна мучеників, що перебуває в коляції вельможного його милости пана Андрія Річицького, старости річицького, здійснена 9 листопада 1766 року. Церква в стінах і дахах добра, на ній бань три, бляхою покритих. Вікна в дерево оправлені. Двері на завісах зі замком внутрішнім, пробоєм, защіпкою і колодкою. При ній дзвіниця, на ній дзвонів чотири. Цвинтар опарканений. Срібло, олово etc. Пушка на Святі Дари срібна на седесі tumbakowym, щедро золочена. Келихів два срібних з патинами, всередині золочених. Ложечок дві срібних і золочених. Хрест срібний на седесі, дутий. Корон срібних 12 і мідна побілена, мосяжних же 17. Пасії (Розп’яття) дві мосяжні і третя більша, також мосяжна на хрестах дерев’яних. Хрестик мосяжний. Релікварій один. Табличка срібна з трьома ланцюжками. Коралів шнурів три. Мирниці олов’яні. Таця олов’яна. Ліхтариків олов’яних пар дві. Лямпа висяча мосяжна. Ліхтариків мосяжних пар три. Кадильниця мосяжна. Дзвінків до елевації (причастя) три. Апарати, альби etc. Книги Євангелія в шкіру червону і срібло оправлена, на ній з одного боку штучок п’ять. Мшал віленський і почаївський. Трифолой. Тріодь Пісна і Цвітна. Апостол. Октоїх. Псалтир. Каліст (?). Казуси. Часослов. Требник. Ґрунти, городи, луки Ґрунти церковні на три руки. В першу руку – на Чорному, межує з одного боку з Гайдучком і Курицем з другого, на чотири дні [оранки]. В другу руку під Дібровою дві чверті, що межують з одного боку з Антонюком і Казнодієм з другого, на три дні [оранки]. І придаток до тієї ж руки на Залужі, що межує з обох боків з полями забірських мешканців, на два дні [оранки]. В третю руку – Заґумінок, що межує з одного боку з Засадою жидівською і з другого з полем Івануса, на день і пів орання. Придаток в кінці Заґумінків з одного боку межує з гостинцем, а з другого з Дацьком Мищишином, на один день [оранки]. Ще придаток за Млином в Кобилім, що межує з полем Гайдучка з одного боку і Походенки з другого, на два дні [оранки]. В околиці тієї нивки сіножать між різними межами на косарів сім. Ще сіножать за Рікою від границі кам’янецької, що межує з одного боку з Походенком, з другого – Козаків, на косарів вісім. Ще сіножать Постоука, також від границі кам’янецької, що межує з одного боку з Яцком, а з другого з мельника гоєцького, на косарів десять. Ще сіножать на Шалашу між лісом на косарів два. Там же нивка на пів дня доброго орання. Ще нивка за Гоєцьким млином при гостинці коло Могили, що межує з одного боку з Коштиною, з другого з Черняком, на два дні [оранки]. Город один, на якому плебанія з господарською забудовою стоїть, що межує з одного боку з Іванусою, і Сеньцем з другого. Парохія Гойча. Людей, здатних до сповіді коло 200. Парох велебний отець Андрій Свидницький, листи презентації, посвячення, призначення і встановлення показав»[26].

Важливим моментом в цьому акті є те, що церква була не лише тридільною, але й трибанною, характерною сакральною будівлею для цього реґіону. На жаль, візитатор не зазначив скільки вікон мала церква і яких, відзначивши лише що всі вони оправлені в дерево. Цікавим є і повідомлення про покриття бань бляхою, що може свідчити про відносно велику заможність мешканців села. Вхід в церкву був традиційним – через двері в західній стіні бабинця. Церковне подвір’я з цвинтарем було оточене парканом і на ньому здіймалася дерев’яна дзвіниця. Парохом у 1766 році бав о. Андрій Свидницький, ймовірно, син Григорія і брат Олександра Свидницького, відзначеного в акті візитації 1761 року.

Ймовірно, стараннями о. Андрія Свидницького для церкви був відлитий у 1766 році дзвін, який до тепер зберігся на дзвіниці. На ньому є напис, внизу плаща: «Σоѡружисӕ кимвалъ сей до веси Гѣлча до храмү свӕтихъ бесребникъ Козми и Димѧна за Σтараниемъ иєреѧ А. Свѣдницкаго и цѣлой громади», а на шапці дзвону «Рокү Бжіӕ АѰѮS». Це чи не найстаріша пам’ятка в церкві, окрім деяких старих літургійних книг, про що мова буде далі. Згаданий в написі о. Андрій Свидницький став останнім представником цієї родини, члени якої понад століття були парохами в Гійчу.

Наступна візитація церкви відбулася 1775 року, вже після включення Галичини до складу Австрійської держави Габсбурґів у 1772 році. Її здійснив з доручення холмсько-белзького єпископа Максиміліяна Рила ґенеральний візитатор Фаустин Каубе 11 січня 1775 року: «Візитація церкви гійчицької (гоєцької) під посвятою Святих Кузьми і Дем’яна, що перебуває в коляції вельможного його милости пана Андрія Річицького, старости річицького, здійснена мною Фаустином Каубе, … ґенеральним візитатором 11 січня 1775 року. Церква гойчицька в стінах добра, в дахах деяких частинах ремонту вимагає. В ній вікна в дерево оправлені з ґратами залізними. Двері на завісах зі замком внутрішнім, пробоєм, защіпкою і колодкою. На цвинтарі дзвіниця, на ній дзвонів чотири. Цвинтар опарканений … . Яку то церкву звізитувавши і в ній все спорядження знайшов згідно з декретами … Парохія села Гуйче. Людей, здатних до сповіді 300. Парох цієї церкви велебний отець Юліуш Козловський, має 25 років, який презентацію, посвячення, призначення і встановлення показав. Ще Гойча десятина від давніх часів до церкви гоєцької належна, тобто з дворища одного півтори пшениці, котра щорічно велебному отцю парохові гоєцькому обряду руського без жодного спротиву віддавана повинна бути»[27]. Зазначивши, що церква потребує деякого ремонту в дахах – очевидно покриття новими ґонтами, візитатор згадав і нового сільського пароха – о. Юліуша Козловського, першого сільського пароха не з родини Свидницьких. Вартим уваги є і відзначення зрослого числа мешканців села – 300 осіб. Також вперше у акті візитації згадані і повинності парохія стосовно пароха: «Ще Гойча десятина від давніх часів до церкви гоєцької належна, тобто з дворища одного півтори пшениці, котра щорічно велебному отцю парохові гоєцькому обряду руського без жодного спротиву віддавана повинна бути».

Цікавим моментом є те, що в акті візитації о. Козловський названий Юліушем, а в покрайньому вкладному написі у збереженій в церкві «Євангелії» 1771 року почаївського друку він названий Сильвестром: «Сие благовѣстие благодухновеннихъ евангелистовъ до церкви гоецкой храмү Σвӕтихъ Безсребникъ Козми и Дамиана спрвлене ѿ громади гоецкой за ѿца Селвестра Козловского пренайсвӕтѣшшаго Папи Римскаго алюмна пароха гоецкого за титовъ Івана й Гавриїла Іванүсовъ Рокү 1773 днӕ 20 маӕ». З цього напису видно, що о. Козловський отримав освіту у Римі, а ктиторами книги виступили мешканці села Іван і Гаврило Івануси. Отець Козловський був парохом в селі до 1790 року.

Вкінці XVIII ст. австрійська влада провела реформу мережі церков. 1782 року Потелицький деканат був приєднаний до Перемиської єпархії. На початку 1790-х років відбулося об’єднання певних парохій. В документ 1796 року зазначено, що парохія Гійча складається з трьох сіл – Гійча, Забір’я та Вільки Гоєцької (Вільки Мазовецької, тепер Волиці). Парохом в той час був о. Яків Свидницький[28]. В короткому часі Вільки були перетворені на окрему парохію.

Після смерти о. Якова Свидницького у 1811 році, на початку 1812 року парохом в селі став о. Данило Коснєрський. На цю посаду він був інстальований (поставлений) 24 квітня 1812 року[29]. В Перемиському архіві збереглися його відповіді на питання, задавані під час візитації церкви перемиським єпископом о. Михайлом Левицьким, пізнішим галицьким митрополитом і першим українським кардиналом, 7 вересня 1815 року: «Парохом в Гійчу є з 24 січня 1812 року. В парохії окрім матірної церкви в Гійчу є дочірня в Забір’ї. Матірна церква – Св. бесрібників Кузьми і Дем’яна, філійна – Св. Параскеви мучениці. Колятором парохійної церкви є ясновельможний Станіслав Яблоновський, староста і дідич Гійча цілого, а філійної – вельможний пан Казимир де Якса Биковський, дідич Забір’я. Обі церкви є дерев’яні і своєю формою, в обряді греко-католицькому вживаній, виставлені. Церкви є досить призвоїто ззовні і всередині украшені. Іконостаси мають обидві. В парохіяльній церкві, окрім великого вівтаря є 5 бічних вівтарів, у філійній – 4. Всі вівтарі є давні і немає жодних інструментів (документів) їх благословення. Кожен вівтар є призвоїто прибраний і зі своїм антимінсом. Всі антимінси є в доброму стані і жоден не є пом’ятий. В філійній забірській церкві є на стіні різні страшилиська намальовані (Страшний суд). При обох церквах є дзвіниці і на кожній по 4 дзвони. Церкви і дзвіниці ще не підпали жодній значній дезоляції. Ремонти всякі (поточні) з доходів церкви провізори як можуть, так здійснюють. Цвинтарі (церковні території) при обох церквах парканами обведені, лише при пародійній він вже дуже похилився, тому що доходів церковних не вистарчає. Цвинтарі для поховань покійників при обох церквах є і обведені парканами, лише в парохійній сильно постарілим. В околиці парохії немає жодних ікон чи фігур. Книжки в парохійній церкві дуже старі і деякі подерті, у філійній – добрі. Одяг і апарати для відправ Служб Божих є в обох церквах і в доброму стані. Начиння, необхідне для богослужінь є, лише немає пушки для перенесення святих Дарів до хворих. В обидвох церквах підтримується призвоїта чистота і порядок. При обидвох церквах були школи, але в Гійчу є вже давно на громадський шпихлір перетворена, а в Забір’ю розібрана домінією. Плебанія при парохійній церкві парохом Олексою Свидницьким, який вже давно помер, збудована, інші будівлі коштом громади виставлені. При філійній церкві – коштом громади і домінії. Будинки при парохійній церкві є дуже старі і потребують великого ремонту. Теперішній парох щороку багато прикладається до ремонту, але довести до пуття їх трудно. Поле ерекційне церковне на 2 морґи 153 сажні мешканець Гійча Гаврило Ворожбит від 20 років уживає. Парох вже сильно вимагає віддання. Нивки деякі в Гійчу деревами позаростали, через що уживання їх заборонила домінія. Дідич Забір’я неґує (заперечує) всі вільності, які давні парохи мали і не дає десятий рік належного парохові дерева. В парохії немає ані шпиталю, ані жодної інституції для убогих. Убогі ходять по халупах (хатах) і що собі випросять, з того живуть. Стан їх є плачевним, тому що підчас хвороби часом не мають де прихилитися»[30].

З цих відповідей найбільше зацікавлення викликає опис внутрішнього урядження церкви в Гійчу, бо на відміну від візитаційних актів Львівської єпархії, візитатори холмсько-белзької єпархії не описували ікон і вівтарів. Отже, зі слів пароха о. Данила Коснєрського, в церкві в Гійчу був іконостас, головний та 5 бічних вівтарів. Всі вівтарі були давніми, призвоїто прибраними і зі своїми антимінсами.

Ще більше інформації про гійченську церкву 1740-х років подає Церковний інвентар, укладений 1822 року за о. Данила Коснєрського: «Церковний інвентар Греко-католицької парохії у Гуйче. Опис церкви та її вистрою. А. Церква. Материнська церква у Гуйче Св. Кузьми і Дем’яна була збудована з теcаного дерева місцевою громадою. Вона має в довжину 40 аж до вівтаря і в ширину 24 фути (сажні), освітлюється чотирма великими і чотирма малими скляними вікнами. Вхідні двері мають ретязь і колодку, церква покрита ґонтами, є у задовільному стані»[31]. В ньому стверджується, що будівництво церкви відбулося коштом громади. Наведені в сажнях розміри дають можливість вирахувати їх в метрах, враховуючи, що один австрійсько-угорський фут дорівнював 0,31 м, то церква мала невеликі розміри – довжини 40х0,31=12,4 м, а ширини – 24х0,31=7,24 м. Цікавим повідомленням є те, що в наві було вже чотири вікна – по два в північній і південній стінах. В інвентарі, окрім будівлі, описані і всі вівтарі, згадані лише і відповідях 1815 року: «С. Вівтарі. Головний вівтар з дерева, престіл з колонами і позолоченими прикрасами ручної роботи, з іконою Страждальної Божої Матері. Царські ворота (porta regia), мають позолочені прикраси ручної роботи з образами св. апостолів. Іконостас. Ліворуч від царських воріт є бічний вівтар із зображенням Божої Матері у позолоченій рамі з колонами з візерунками. Далі є вівтар із зображенням Вознесіння Божої Матері з позолоченими вузькими смугами. Бічний вівтар з образом св. Миколи в рамі, оздобленій піно-сріблом і також з такими самими колонами. Праворуч від царських воріт є бічний вівтар із зображенням Спасителя у позолоченій рамі і подібні візерунки ручної роботи. Стара ікона св. Кузьми і Дем’яна у позолоченій рамі з колонами у візерунках»[32]. Отже, головний вівтар мав ікону Страждальної Богородиці в різьбленій оправі. Як можна зрозуміти з опису, бічними вівтарями були намісні ікони іконостасу – Пр. Богородиці і Спасителя, та Вознесіння Богородиці і храмова святих безсрібників Кузьми і Дем’яна. Окрім того, в церкві була одна сповідальниця та три лавки для молитви по боках головного вівтаря.

Як пише в своїй рукописній хроніці села Івануса: «з розповідей мешканців села Кушнірський (Коснєрський) був худорлявий, вищий середнього зросту з гарним обличчям. Був великим патріотом свого народу, допомагав бідним. Часто ходив по селі, навіть в найдальші куточки, вів з людьми просту бесіду, давав поради. За доброту і щедрість мешканці села любили його. Кушнірського з дружиною похоронили на старому цвинтарі на Мельниках, біля ріки під лісом у 1834 році»[33].

Після пароха Коснєрського в Гійче приходить молодий і енергійний о. Плато Куровецький. Він народився 1807 року і на момент поставлення на парохію мав лише 27 років. Священичі свячення о. Плато Куровецький отримав 1832 року. Тут на парохії в Гійчу він пробув понад 46 років. 1 (13) листопада 1880 року газета «Слово» написала: «Помер о. Плато Куровецький, приходник в Гійчу потелицького деканату Перемиської єпархії упокоївся вчора рано на 73 році життя. А на 48 священицтва. Покійник належав до найкращих трудяг наших в церкві і народі, і користувався особливою симпатією своїх ближчих і дальших друзів і знайомих. Вічна йому пам’ять»[34].

Власне за пароха Куровецького був укладений 1839 року останній інвентар церкви, збудованої у 1740-х роках: «Інвентар церкви греко-католицької парохії Гійче Жовківського округу. І. Опис церкви та її обладнання А. Церква. 1. Церква Св. Кузьми і Дем’яна, під патронатом дідича благородного Йосифа фон Яболоновського, збудована з тесаного дерева і покрита ґонтами, освітлюється чотирма великими і чотирма малими заґратованими вікнами. Головні вхідні двері є на залізних скобах і завісах, мають ретязь і колодку. При цій  церкві в 1838 році була добудована захристія за головним вівтарем з трьома вікнами і вихідними дверима. Вартість всієї церкви разом з усіма її частинами оцінена на 200 гульденів»[35]. З опису бачимо, що вже на четвертому році перебування на парохії отець Куровецький розпочав розбудову церкви – звів захристію, якої перед тим не було.

Наступним параграфом в інвентарі йде опис дзвіниці: «В. Дзвіниця. 2. На церковному подвір’ї, огородженому дерев’яним парканом, є дзвіниця, збудована з дерева і обшальована дошками, вартістю у 20 гульденів»[36], а також вівтарів і ікон: «С. Вівтарі. Головний вівтар з образом страждальної Божої Матері, колони різьблені. Праворуч від вівтарної частини є бічний вівтар з образом св. мучеників Кузьми і Дем’яна, прикрашеним малими колонами. Зліва є бічний вівтар з образом св. Миколи у рамі, прикрашеній піно-сріблом. … З образів. Іконостас, на царських дверях із зображенням св. Апостолів., один образ (що називається плащаниця), п’ять штук процесійних образів на полотні, намальованих олійними фарбами, з яких три зовсім порваних. На царських дверях іконостасу і на образах обабіч царських дверей у формі малих вівтарів різьбленої роботи, є з обох боків ікони, що зображають Матір Божу, Спасителя і Вознесіння Божої Матері. Дванадцять штук настінних образів на дереві, намальовані олійними фарбами, частково пошкоджені. Дві великі фани з бавовни з олійними картинами»[37].

Отець Плато Куровецький був енергійною людиною, провадив активне громадське життя, підтримував контакти з іншими парохами Потелицького деканату. Зокрема, у сусідній парохії Кам’янка Лісна громади Кам’янка Волоська, 1856 року парохом став о. Іван Гавришкевич – невтомний краєзнавець, письменник і громадський діяч. З його ініціативи в Кам’янці Волоській засновано чотири москвофільські читальні ім. М. Качковського (у Старому Селі, в Липнику і дві в Кам’янці Лісній), поширювалися москвофільські часописи «Руське слово», «Галичанин». Завдяки ініціативі і старанням о. І. Гавришкевича побудовано дочірню однобанну церкву Успення Теодозія Печерського в Новій Кам’янці (перенесено стару дерев’яну церкву 1627 року з Угнова). О. Гавришкевич написав оповідання «Страхи»[38], яке відносять до важливих пам’яток української ґотичної містичної прози XIX ст., краєзнавчо-етнографічний нарис села Кам’янка Волоська, опублікований в москвофільському виданні «Галичанин»[39], що й нині відіграє важливе значення в краєзнавстві й етнографії.

В домі о. Івана Гавришкевича о. Плато Куровецький познайомився з його братом – Сильвестром Гавришкевичем. Сильвестр Гавришкевич (183310 листопада 1911, Львів) – львівський архітектор. Навчався у львівській Технічній академії у 1855-1860 роках. Від 1863 року працював у будівельному департаменті Галицького намісництва, від 1874 року на посаді інженера. Став членом Ставропігійського Інституту 11 травня 1870 року, а 1872 – обраний завідуючим будинками Інституту. Вільний від службових занять час повністю посвячував справам Інституту. Обновлення будинків, церкви, дзвіниці стали вінцем його безкорисної праці: «Без перебільшення скажемо, що жоден  кусок заліза, бляхи, чи дерева не був поставлений без його відома», писалося у «Временнику Ставропігійського Інституту» за 1937 рік[40]. Сильвестр Гавришкевич від 1878 року був членом Політехнічного товариства у Львові, а з 1892 – радник будівництва у Намісництві, 1902 – старший радник. Керував будівництвом низки споруд за проєктами інших архітекторів, а також проєктував громадські споруди, житлові будинки та церкви для різних місцевостей Галичини. Зокрема, за його проєктами збудовані церкви: мурована в Заліщиках (1864-1873)[41], дерев’яна у Вільках Мазовецьких (Волиці) на Равщині (1875)[42], муровані в Білці на Перемишлянщині (1878-1879)[43] та Бутинах на Сокальщині (1879)[44], дерев’яна Св. Дмитра в Куликові (1880)[45], муровані у Великій Вільшаниці на Золочівщині (1881)[46], Різдва Пр. Богородиці в Кам’янці Бузькій (1878-1882)[47], в Добрачині на Сокальщині (1880)[48], Каам’янці Лісній (Боброїдах) на Равщині (1880-1882)[49], в Мацошині на Жовківщині (1884)[50], в Снятині (1887)[51], в Ражджалові на Радехівщині (1886-1888)[52] та Успення Пр. Богородиці в Куликові (1901, разом з архітектором Михайлом Голейком)[53]. Помер у Львові, похований на Личаківському цвинтарі. В газеті «Діло» некролог сповіщав: «Сильвестер Гавришкевич, емеритований радник двору в ц. к. намісництві, помер у Львові вчера рано в 77 році житя. Покійний був мужем дуже симпатичним і чесного характеру, і тїшив ся через се великим поважанєм у загалу. Яко архітект, уважав ся знатоком в своїм фаху і поклав на сїм поли значні заслуги. Красну памятку лишив у нас хоч би в перебудові нинїшної Преображенської церкви, придаючи їй величаві копули і гарну презвитерию. Беручи у часгь в вашім публичнім житю ще від початків 60-их років минувшого віка, пристав він до сьвятоюрської партиї, котра в тих часах верховодила і був якийсь час синьором Ставропигії і членом совїта Народного Дому. Однак, коли та партія зачала звертатись явно в сторону русофільську, а надто виступати проти питомому развиткови нашого нарада, став він (як і деякі другі поважні люди тої ґрупи) прихилюватись з своїми симпатиями до нашої національної партиї. Між иньшим інтересував ся живо справою будови нашого театру, був членом головного театрального комітету і служив в нім добрими радами при укладі плану будови. Від шести місяців появила ся у него тяжка хороба жолудкового рака, котра і поклала конець його житю. Похорон відбуде ся завтра о год. 2 в полудни. Честь його памяти!»[54].

Власне знайомство з архітектором і спонукало о. Куровецького звести нові церкви в своїй парохії – матірну в Гійчу і дочірню в Забір’ї. На його замовлення проєкт нової дерев’яної церкви в Гійчу виконав Сильвестр Гравишкевич, для якого це проектування стало одним з перших проєктів дерев’яної церкви. Визначальним для архітектора моментом стало впровадження у проєкт церкви елементів класицистичного стилю, характерного для його ранньої творчости. Кошти на її будівництво, а зокрема будівельний ліс виділив дідич села Антонія Яблуновський[55]. Будівничим запросили Івана Ґериновича з Сокальщини. Йому допомагали мешканці села, зокрема Ілля Гнідець, якому пізніше нащадки приписали авторство проєкту церкви, його син Андрій Гнідець, Іван Васильків, Демко Дячок та інші. Майстер Іван Ґеринович через рік збудував подібну філійну церкву в Забір’ї, 1870 року церкву в Жужілі (Жужеляни) на Сокальщині[56], пізніше 1875 року церкву у Вільках Мазовецьких[57].в архівах ЦДІУЛ1866 року постала в селі нова дерев’яна церква[58]. В інвентарі 1839 року у 1880 році, після смерти о. Плато Куровецького зроблені лише приписки: «Тепер церква цілком перебудована і помальована, бані покриті бляхою» та «Дзвіниця повністю перебудована»[59]. Власне до нової церкви купив «Октоїх або Осмогласник» львівського друку 1765 року дяк Стефан Булик, залишивши  вкладний напис: «Сію книгу нед.[остойний] Р.[аб] Б.[ожий] Стефанъ Семеновичъ Буликъ будій дѧк при сей св. церквѣ ѿ года 1855 до года 1872. За свои гроши 8 зл. р. купилъ для поднесеніѧ Божой Хвали года 1867 будучи на той час вôйтомъ громади до другого крилоса». Трошки далі приписав: «А года 1890 15 сѣчнѧ за заплатою з церкви св. наново оправилъ за 3 зл. рен.».

Нова церква постала поруч зі старою на рівній ділянці в забудові села, при сільській дорозі. Оточена старими липами. Церква тризрубна триверха. Складається з ширшої квадратової нави і вужчих – прямокутного бабинця, що прилягає з заходу і гранчастого вівтаря зі сходу. До південної сторони вівтаря прилягає велика прямокутна ризниця, приставлена пізніше. До північної стіни вівтаря прилягає менша прямокутна ризниця, зведена одночасно з церквою. З заходу до бабинця прилягає рівноширокий йому присінок, вкритий двосхилим дахом, приставлений під час ремонту 1920 року. Рівновисокі зруби надопасання нави, вівтаря і бабинця вінчають великі світлові восьмерики, вкриті шоломовими банями зі сліпими ліхтарями і маківками. Оточує церкву широке піддашшя, оперте на випусти вінців зрубів, продовжене і на пізнішу ризницю, вкриту двосхилим причілковим дахом. При західній стіні бабинця влаштовано опасання, оперте на різьблені колони. Стіни підопасання шальовані вертикально дошками, а наріжники прикриті дерев’яними канелюрованими пілястрами класицистичного стилю, надопасання і восьмериків – кожуховані ґонтами. На зрубі нави з півдня при останньому відновленні початку 1990-х років білою фарбою написана дата побудови церкви: «1860». На південний захід від церкви розташована триярусна дерев’яна стовпова дзвіниця, збудована одночасно з нею. Її третій найвужчий ярус з відкритою голосниковою галереєю вкритий пірамідальним наметовим дахом. Вхід на прицерковну територію, обведену низьким муром, з півночі, зі сторони дороги веде через чотиристовпову брамку, вкриту чотирибічною банею.

До цієї церкви перенесли іконостас зі старої. Іконостас складається з шести ярусів: намісний з пределами, празничковий і євангельський займають три яруси, апостольський та пророчий. На завершенні іконостасу височіє «Розп’яття з пристоячими». При монтуванні його в новій церкві були внесені деякі зміни. Нещодавно молодий мистецтвознавець Дмитро Васильків опублікував своє дослідження іконостасу, згідно з яким частина ікон належить пензлю Івана Рутковича. Хоча ці ікони пізніше частково перемальовані, проте за збереженими авторськими фраґментами можна з упевненістю стверджувати, що їх автором є Іван Руткович – жовківський маляр кінця XVII – початку XVIII ст.[60] З його творчості відомі збережені повністю або частково іконостаси у Волиці Деревлянській, Волі Висоцькій, в церкві Різдва Христового у Жовкві (1697-1699), на поч. XIX ст. перенесений до церкви Собору Пресвятої Богородиці у Скваряві Новій, нині у Національному музеї у Львові імені Андрія Шептицького. Іконостаси Рутковича визначили тип західноукраїнського іконостасу кінця XVII – першої половини XVIII ст. з додатковим рядом євангельських сцен, а жовківський іконостас став вершиною розвитку українського класичного іконостасу XVII ст. Руткович, зберігаючи багатовікові українсько-візантійські іконописні традиції – велику емоційну впливовість колориту і музику лінійних ритмів, зумів обережно і з тактом використати нові західноевропейські. елементи, зачерпнуті переважно з голландської гравюри.

За о. Плато Куровецького у 1867 році була збудована і нова дерев’яна дзвіниця. На ній було чотири дзвони: великий дзвін з написом і датою 1766 рік, середній, званий «Вартівником», бо варта постійно охороняла церкву, третій дзвін маленький, четвертий ще менший, називався «Ioannes». В роки Першої світової війни – на початку 1916 року австрійський уряд реквізував три менші дзвони на потребу війни[61].

Під впливом пароха Кам’янки Лісної о. Івана Гавришкевича, о. Плато Куровецький відкрив в селі читальню товариства ім.. М. Качковського, яка пропагувала москвофільський дух. В такому дусі він виховав і свого сина Северина (1844-1931)[62].

Ще однією заслугою о. Куровецького стало заснування в селі народної тривіяльної школи у 1870 році.

Після смерти о. Плато Куровецького деякий час – з 1880 по 1881 рік завідував парохією о. Віктор Сиротинський, який ще від 1879 року був сотрудником о. Куровецького. В пам’яті громади залишився отець Віктор доброю, творчою, гостинною, товариською і працьовитою людиною. Він одним з перших у селі виступив проти значних москвофільних впливів, поширюваних зокрема о. Іваном Гавришкевичем, парохом сусідньої парохії в Кам’янці Лісній. Після переходу його на парохію в Кам’янку Нову, де він і помер 1925 року, на парохію в Гійче прийшов о. Антон Колпачкевич. В парохії він продовжив лінію покійного о. П. Куровецького – пожвавив діяльність читальні Товариства ім. М. Качковського, проводив москвофільську політику. 1908 року о. Антон Колпачкевич був обраним депутатом до Галицького сейму, в якому обійняв посаду замісника голови Руско-народного клубу[63]. Ще перед тим, від 1904 року він обійняв посаду віцемаршала повітової ради Рава-Руського повіту[64]. Суспільна робота відбирала багато часу, тому на парохії появилися сотрудники: у 1902-1904 роках – о. Йосиф Лисяк, у 1904-1905 – о. Іван Василь Грабець, 1905-1907 – о. Павло Гаранджа, 1907-1912 – о. Петро Підгорецький, 1912-1915 – о. Олекса Артимишин.

На початку Першої світової війни о. Антона Колпачкевича, разом з частиною мешканців села Гійча, за москвофільські настрої заарештувала австрійська влада, але вивезти до табору в Талерґофі не встигла. Після зайняття Галичини російською армією він був звільнений і повернувся на парохію де помер 13 лютого 1915 року[65]. 15 березня того ж року на парохію був присланий православний священик з Російської імперії о. Євген Кушнета, який проводив проросійську політику. Під час відступу російської армії 19 червня 1915 року він більшість селян (залишилось лише декілька родин) до виїзду в Росію, де їх розмістили у Волинській губернії в околицях Житомира, звідки вони повернулися щойно під кінець війни, на початку травня 1918 року[66].

Деякий час, від жовтня 1916 до липня 1917 року парохією завідував о. Олександр Лебедович, евакуйований священик з Городища на Тернопільщині, окупованого російськими військами. А в липня 1917 року на парохію перейшов з Тяглова на Сокальщині о. Іван Тарасович, який пробув тут аж до початку 1939 року. 1920 року старанням громади і о. Тарасовича здійснено ремонт церкви після воєнних знищень. Тоді ж до бабинця від заходу добудували рівноширокий присінок, а до вівтаря від півночі – велику прямокутну захристію. 1923 року на замовлення громади на Фабриці дзвонів братів Фельчинських, її філії в Перемишли відлили два нові дзвони замість забраних австрійською армією. Отець Іван Тарасович проводив в селі українську політику. За його участи в селі засновано гурток ім.. Т. Шевченка «Рідна школа» (1932), Союз українок. При парохові деякий час діяли сотрудники – у 1924-1928 о. Володимир Микулович, а у 1928-1929 – о. Роман Трешневський. На початку 1939 року о. Івана Тарасовича перенесли на парохію Великі Очі на Яворівщині, а на його місце прийшов о. Юліян Лісикевич, який покинув парохію після окупації села радянськими військами у вересні 1939 року.

Під час німецької окупації у 1941-1944 роках на парохії в Гійчу перебували священики о. Хомко (1941-1944) та о. Ярослав Мартинюк (1944-1946)[67].

Після Львівського собору 1946 року, на якому була ліквідована Українська греко-католицька церква, а парохії приєднані до Російської православної церкви на парохію Гійче прийшов православний парох о. Петро Шенюк, який деякий час перебував тут, а пізніше виїхав до Львова. Увесь повоєнний період церква була чинною. 1956 року внутрішні стіни церкви розмалював місцевий маляр Іван Івануса. 1981 року відреставрували і наново позолотили іконостас львівські майстри. Від 1989 року перейшла в підпорядкування відродженої Української Автокефальної Православної Церкви, а після створення 1992 року Української Православної церкви Київського патріархату належить до неї.

На початку 1990-х років в церкві проведено ремонт. Тоді зашалювали зруб під піддашшям, а 1993 року відновили вистрій інтер’єру[68]. Всередині на західній стіні бабинця під хорами помістили напис: «Церква св. Безсеребників Косми і Дамяна збудована у 1860 р. за проектом односельчанина Івана Гнідця. У 1956 р. церкву розмалював місцевий маляр Іван Івануса. У 1981 р. був відреставрований і позолочений іконостас львівськими майстрами. У 1993 р. за священника о. Петра Бігуна було поновлено малювання церкви односельчанами Володимиром Васильків, о. Іваном Збишком і Степаном Хомином».

На даний час настоятелем церкви є митрофорний протоієрей Петро Бігун. За його старанням у 2011 році громада розпочала будівництво нового мурованого храму поряд з давньою дерев’яною церквою.


[1] Janeczek A., Świeżawski A. Rejestr poboru łanowego województwa bełzskiego z 1472 r. // Kwartalnik Historii Kultury Materialnej. – 1991. – N 1. – S. 44.

[3] Janeczek A., Świeżawski A. Rejestr poboru łanowego województwa bełzskiego z 1472 r. – S. 44.

[4] Akta Grodzkie i Ziemskie. – Lwów, 1906. – T. XIX. – S. 445/

[5] Gil A. Prawosławna eparchia Chełmska do 1596. – Lublin-Chełm, 1999. – S. 228.

[6] Źródła dziejowe. T XVIII, cz. I. Polska XVI wieku pod wzgłędem geograficzno-statystycznym. T. VI? Cz. I. Ziemie ruskie. Ruś Czerwona.– Warszawa, 1902. – 249.

[7] Коструба Т. Белз і Белзька Земля від найдавніших часів до 1772 року. – Торонто, 1987. – С.

[8] Схиматісмъ всего клира руского-католического Богомъ спасаемои епархіи Перемышльской на годъ отъ рожд. Хр. 1879. – Перемишль, 1879. – С. 316.

[9] Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich, wyd. pod red. F. Sulimierskiego, B. Chlebowskiego, J. Krzywickiego i W. Walewskiego. – Warszawa, 1882. – S. 205.

[10] З рукописної хроніки села, укладеної Іваном Іванусою у 1960-х роках.

[11] Źródła dziejowe. T XVIII, cz. I. Polska XVI wieku pod wzgłędem geograficzno-statystycznym. T. VI, Cz. I. Ziemie ruskie. Ruś Czerwona.– Warszawa, 1902. – 206.

[12] Спис галицьких парохій XII- XVI ст. // Студії семинара для історії сходу у фільософічному виділі гр.кат. богословської академії у Львові. Під редакцією І. Крип’якевича. – Львів, 1939. – Т.1.

[13] Skoczylas I. Sobory eparchii chełmskiej XVII wieku. – Lublin, 2008. – S. 140.

[14] Skoczylas I. Sobory eparchii chełmskiej XVII wieku. – S. 148.

[15] ЦДІАУЛ, ф. 201, оп. 4б, спр. 205 Збірник давніх актів Холмської консисторії, складений єпископами Методієм Терлецьким і Яковом Сушею. 1425-1680 роки, арк. 32.

[16] Gil A. Chełmskie diecezje obrządku wschodniego: zagadnienia organizacji terytorialnej w XVII i XVIII wieku // Polska – Ukraina 1000 lat sąsiedztwa. – T. 5. – Przemyśl, 2000. – S. 51

[17] Gil A. Chełmska diecezja unicka 1596-1810. – Lublin, 2005. – S. 188.

[18] Gil A. Chełmska diecezja unicka 1596-1810. – S. 292.

[19] Archiwum Państwowy Lubelski (APL), Archiwum Biskupstwa Grecko-Katolickiego Chełmskiego (ABGKCh), sygn. 101, str. 8.

[20] APL, ABGKCh, sygn. 105, str. 117-119 зв.

[21] Там само.

[22] Там само.

[23] APL, ABGKCh, sygn. 105, str. 115.

[24] Archiwun Państwowy Przemyski (APP), Archiwum Biskupstwa Grecko-Katolickiego (ABGK), sygn. 15, str. 334-337.

[25] APL, ABGKCh, sygn. 110, str. 557-558.

[26] APL, ABGKCh, sygn. 113, str.53-54.

[27] APL, ABGKCh, sygn. 120, str. 28-28 зв.

[28] ЦДІАУЛ, фонд 146, опис 13, справа 12196, арк. 1.

[29] Там само. – Арк. 7.

[30] APP, ABGK, sygn. 311, str. 33-34.

[31] ЦДІАУЛ, фонд 146, опис 13, справа 12196, арк. 32. Переклад з німецької Михайла Падури.

[32] Там само.

[33] З рукописної хроніки села, укладеної Іваном Іванусою у 1960-х роках.

[34] Слово. – Львів, 1880. – Ч. 123. – Новинки.

[35] ЦДІАУЛ, фонд 146, опис 20, справа 392, арк. 2.

[36] Там само.

[37] Там само. – Арк. 4.

[38] Гавришкевич І. Страхи // Огняний змій. – Львів: Піраміда, 2006. – С. 364-375.

[39] Гавришкевич І. Село Кам’янка Волоська // Галичанин: літературний збірник. – Кн. І. – Вип. І. – Львів, 1862. – С. 99-117.

[40] Юбилейный сборникъ въ пам’ять 350-лѣтія Львовскаго ставропигіона. Ч. ІІ // Временникь. Научно-литературныя записки Львовскаго Ставропигіона на 1936-1937 годы. – Львов, 1937. – С. 105.

[41] Наука. – Львів, 1874. – С. 489-492.

[42] Тустановський Л., Тустановський К., Жигало С. Парафіяльний літопис села Волиця. – Львів, 2000. – С. 158.

[43] Слово. – Львів, 1878. – Ч.81. Новинки

[44] Слово. – Львів, 1862. – Ч. 49. Новинки.

[45] Слово. – Львів, 1880. – Ч. 78. Новинки.

[46] Слово. – Львів, 1881. – Ч. 103. Новинки.

[47] Червоная Русь. – Львів, 1888. – Ч. 63. Кореспонденції. Из над Буга.

[48] Новый Пролом. – Львів, 1884. – Ч. 172. Хроніка.

[49] Слово. – Львів, 1880. – Ч. 66. Кореспонденціи Слова. Из над Раты.

[50] Слободян В. Церкви України. Перемиська єпархія. – Львів, 1998.

[51] Руська Рада. – Львів, 1881. – Ч. 14. – С. 117.

[52] Діло. – Львів, 1888. – Ч. 107, 244. Новинки.

[53] Галичанин, 1900. Ч. 143. Новинки.

[54] Діло. – Львів, 1911. – Ч. 303 (11 листопада).

[55] Статистично-біографічний довідник Львівсько-Сокальської єпархії Української Православної Церкви Київського Патріархату. – Львів, 2007. – С. 82.

[56] Батьківщина.  – Львів, 1879. – Ч. 1. – С. 6.

[57] Тустановський Л., Тустановський К., Жигало С. Парафіяльний літопис села Волиця. – Львів, 2000. – С. 158.

[58] Часто зустрічається дата – 1860 рік, написана навіть фарбою на шалівці. Ця помилка виникла через друкарську помилку в передвоєнних шематизмах. Див: Шематисмъ всего клира греко-католического епархій соединеныхъ Перемыской, Самборской и Сяноцкой на рок водъ рожд. Хр. 1903. – Перемишль, 1903. Повоєнні шематизми подають правильну дату, див: Шематизм греко-католицького духовеньства злучених епархій Перемиської, Самбірської і Сяніцької на р. Б. 1934. – Перемишль, 1934. Така ж дата є і в архівній справі. Див: ЦДІАУЛ, фонд 146, опис 20, справа 392, арк. 21.

[59] ЦДІАУЛ, фонд 146, опис 20, справа 392, арк. 2.

[60] Васильків Д. Іконостас церкви с. Гійче в контексті жовківської мистецької школи кінця XVII ст. // Вісник Львівської Національної Академії Мистецтв. Вип. 16. – Львів, 2005. – С. 67-76.

[61] З рукописної хроніки села, укладеної Іваном Іванусою у 1960-х роках.

[62] Временникь. Научно-литературныя записки Львовскаго Ставропигіона на 1932 годъ. – Львов, 1932. – С. 114.

[63] Słowo polskie. – Lwów, 1915. – N 95.

[64] Szematyzm królestwa Galicyi i Lodomeryi z wielkim księstwem Krakowskim na rok 1904. – Lwów, 1904. – S. 347.

[65] Słowo polskie. – Lwów, 1915. – N 95.

[66] Дячок С. Гійче: історико-краєзнавчий нарис від найдавніших часів до першої половини ХХ ст. – Львів, 2007. – С. 140.

[67] Там само. – С. 92.

[68] Статистично-біографічний довідник Львівсько-Сокальської єпархії Української Православної Церкви Київського Патріархату. – Львів, 2007. – С. 82.

Напишіть відгук